- Культура і національне відродження
Виставка картин відомої чернівецької художниці Наталі Ярмольчук, якій виповнилося б лише 45 років, відкрита в Чернівецькому художньому музеї
„Я вірю в своє безсмертя. Іноді навіть здається, що не світ створив мене, а я створила світ...” Ці слова Наталі Ярмольчук стали прологом до виставки „Світ її душі”, до якої ввійшло понад сімдесят робіт. Значна частина невідома шанувальникам образотворчого мистецтва. Їх надали для огляду з родинної колекції художник Валерій Гнатюк із донькою Веронікою. Ці акварелі в довгому виставкому ряду розмістили без підписів. Не встигла назвати авторка, яка мала не лише божественний хист до малювання, але й чуттєву поетичну душу й вибирала для своїх робіт незвичайні словесні образи. Вони приходили з чистими помислами і незабутніми враженнями, бо художниця здавалася дивовижною ангельською істотою, яка жила і творила на грішній землі. „Немає більш нудного заняття, як писати про себе, в усякому разі не на схилі літ, – написала в своїй автобіографії Наталя Ярмольчук. – Все почалося в холодну зимову ніч 23 січня 1965 року, року Змії. Народженого в той нелегкий час Водолія назвали Наталею, Наталочкою, Натою, Наталі... Як кому заманеться. По-грецьки Наталія – природна. Росла. Як усі, ходила в школу. Як усі, любила по деревах лазити. Особливо приємно було сидіти на гілках вишні, бачити тремтливу зелень, дивитися крізь неї в голубі далі, про щось мріяти, когось милостиво прощати, сумувати за кимось, не забуваючи при цьому і про вишні. Спілі, кисло-солодкі, які бувають лише в юності... Але час бездумного існування минув. І я, як усі нормальні люди, закінчивши і перезакінчивши художню школу, почала спочатку постукувати, а потім стукати і рватися в найрізноманітніші художні учбові заклади – Московський інститут імені Рєпіна, Московський текстильний, Івано-Франківський, Одеський педагогічний, Львівське училище, Львівський поліграфічний. Але, на жаль... Разом із градом намарних спроб і несправедливих невдач я отримала колосальний життєвий досвід. Принаймні, мені так здавалося. Малювати добре – зовсім не так добре...” Вона малювала дуже добре, і це було прекрасно. Якби ще хтось підказав прості житейські мудрості про те, що людські й душевні сили не безкінечні, що не можна віддатися творчості до останку. Навіть якщо з юних літ мати переконання, що життя безглузде без мистецтва. Якась незбагненна сила змушувала художницю надзвичайно багато працювати, щедро віддавати картинам своє єство, наповнювати своїм духом акварелі неземної краси й досконалості. „Я не знаю, що буде далі, – прозвучало під час відкриття виставки в Художньому музеї ще одне зізнання художниці, – але відчуваю, що мені не можна втрачати час. Треба малювати, малювати, малювати...” Зустрічаючи вродливу молоду жінку серед суєтних буднів, ніхто не знав, що в ній нуртує невсипуща жага виповісти на полотні своє бачення довколишнього світу. Того земного простору, який покине так передчасно й трагічно, як це зробила безсмертна Анна Кареніна. В тому куточку Чернівців, куди часто ходила на прогулянки, неподалік улюбленого Турецького мосту, мальованого, перемальованого нею в багатьох картинах, втомлена душа зробила останній відчайдушний крок назустріч поїзду, залишивши людям почуття великої провини і перед нею, і перед її невідворотнім безсмертям. Десять років віддаляють нас від тієї жорстокої миттєвості. За той час виросла Наталчина донечка Вероніка. Вона така ж висока і струнка, ходить, як і мама, з довгим розпущеним волоссям, Така ж тиха і скромна. Навчається на п’ятому курсі Кам’янець-Подільського інституту, де здобуває спеціальність художника-реставратора, пробує себе в пастелі й акварелі. Вона прийшла з батьком – художником Валерієм Гнатюком – на виставку маминих картин, які їй дуже подобаються. Слухала щемні спогади людей, які з безмежним сумом говорили про найріднішу для неї людину, що вона була чи не єдиною акварелісткою на Буковині й однією з кращих в усій великій Україні. Цей жанр дається не кожному, а лише тому, кого Бог поцілує, даруючи свої таланти. А Господь таки поцілував її маму, яка встигла написати свої картини і стати безсмертною. Якщо не на століття, то не на одне десятиліття... Залишились книги, до яких ввійшли малюнки Наталі Ярмольчук. В останні роки життя відбулася її зустріч з журналісткою і поетесою Тамарою Севернюк. Творче сприйняття світу поріднило ці неординарні особистості. В газеті „Буковина” з’явилися публікації про незвичайну художницю, часто її графічні мініатюри прикрашали шпальти часопису і послужили дивовижною ілюстрацією до Тамариних книг „Заметіль забуття” та „Йорданська ніч”. Вони видали в листівках художній портрет Чернівців „Час каяття, причастя час”. Це були Наталчині акварельні мініатюри й Тамарині поетичні рядки. Нерідко Наталчине бачення довколишньої краси спонукало відомого майстра художнього слова до написання нових віршів, а її поезія підказувала духовній посестрі мотиви для творення акварелей. Якщо кажуть, що немає нічого випадкового в житті, то зустріч поетеси й художниці була більш ніж невипадковою. Коли Наталки не стало, її мама Надія Абрамівна зібрала доньчині щоденникові записи й вірші й принесла авторці багатьох поетичних книг, яка творила їх з дивовижним художнім смаком. Не один рік стихав біль втрати, а безцінний пакунок зі світом, створеним із тонкого плетива душевних настроїв, думок, етюдів, чекав свого часу, поки не перейшов під обкладинки унікальної книги – Наталчиної книги – „Летючий промінь вічності”. Нелегко доторкнутися до цієї беззахисної і зворушливої сповіді, яка з глибини кожного серця зринає тремтливою сльозою, щоб очистити його від черствості й байдужості. Але в ній закарбована пам’ять про безсмертну душу, яка бачила так, як ніхто не бачив. Не допитуйтесь, чому вона відважилась так трагічно полегшити свою долю. Прочитайте її білий вірш і побачите, як з будинку виходить негарна жінка, яку не люблять і не розуміють, і обриває свій земний шлях, щоб повернутися виноградною лозою, обійняти будинок, переповнений її молитвами, які стихли в білий день... „Не згасає пам’ять серця...” У Муніципальній бібліотеці імені Анатолія Добрянського відбувся вечір пам’яті, присвячений Наталі Ярмольчук, який підготувала Тамара Севернюк. Його учасниками стали представники творчої еліти краю, яких об’єднує співпраця й знайомство з художницею, щоб воскресити образ талановитої, ніжної й елегантної жінки. Жінки, якій присвятили вірші буковинські поети Віталій Колодій та Світлана Шаханова. На честь якої звучать етюди Йосипа Ельгісера. Жінки, для якої Тамара Севернюк написала дві пісні – „Таїна” і „Чорні коралі”, що ввійшли до репертуару дуету „Скриня” – заслужених артистів України Марії і Володимира Лобураків. Артисти також прийшли на цю пам’ятну зустріч і заспівали для Наталі Ярмольчук. А вона дивилася на присутніх світлим поглядом з-під вишуканої хутряної шапки, дихали теплом її серця і рук чудові акварелі. Їх, як безцінну реліквію, бережуть у своїх колекціях Валерій Гнатюк, Надія Ярмольчук і Тамара Севернюк.
„Я вірю в своє безсмертя. Іноді навіть здається, що не світ створив мене, а я створила світ...” Ці слова Наталі Ярмольчук стали прологом до виставки „Світ її душі”, до якої ввійшло понад сімдесят робіт. Значна частина невідома шанувальникам образотворчого мистецтва. Їх надали для огляду з родинної колекції художник Валерій Гнатюк із донькою Веронікою. Ці акварелі в довгому виставкому ряду розмістили без підписів. Не встигла назвати авторка, яка мала не лише божественний хист до малювання, але й чуттєву поетичну душу й вибирала для своїх робіт незвичайні словесні образи. Вони приходили з чистими помислами і незабутніми враженнями, бо художниця здавалася дивовижною ангельською істотою, яка жила і творила на грішній землі. „Немає більш нудного заняття, як писати про себе, в усякому разі не на схилі літ, – написала в своїй автобіографії Наталя Ярмольчук. – Все почалося в холодну зимову ніч 23 січня 1965 року, року Змії. Народженого в той нелегкий час Водолія назвали Наталею, Наталочкою, Натою, Наталі... Як кому заманеться. По-грецьки Наталія – природна. Росла. Як усі, ходила в школу. Як усі, любила по деревах лазити. Особливо приємно було сидіти на гілках вишні, бачити тремтливу зелень, дивитися крізь неї в голубі далі, про щось мріяти, когось милостиво прощати, сумувати за кимось, не забуваючи при цьому і про вишні. Спілі, кисло-солодкі, які бувають лише в юності... Але час бездумного існування минув. І я, як усі нормальні люди, закінчивши і перезакінчивши художню школу, почала спочатку постукувати, а потім стукати і рватися в найрізноманітніші художні учбові заклади – Московський інститут імені Рєпіна, Московський текстильний, Івано-Франківський, Одеський педагогічний, Львівське училище, Львівський поліграфічний. Але, на жаль... Разом із градом намарних спроб і несправедливих невдач я отримала колосальний життєвий досвід. Принаймні, мені так здавалося. Малювати добре – зовсім не так добре...” Вона малювала дуже добре, і це було прекрасно. Якби ще хтось підказав прості житейські мудрості про те, що людські й душевні сили не безкінечні, що не можна віддатися творчості до останку. Навіть якщо з юних літ мати переконання, що життя безглузде без мистецтва. Якась незбагненна сила змушувала художницю надзвичайно багато працювати, щедро віддавати картинам своє єство, наповнювати своїм духом акварелі неземної краси й досконалості. „Я не знаю, що буде далі, – прозвучало під час відкриття виставки в Художньому музеї ще одне зізнання художниці, – але відчуваю, що мені не можна втрачати час. Треба малювати, малювати, малювати...” Зустрічаючи вродливу молоду жінку серед суєтних буднів, ніхто не знав, що в ній нуртує невсипуща жага виповісти на полотні своє бачення довколишнього світу. Того земного простору, який покине так передчасно й трагічно, як це зробила безсмертна Анна Кареніна. В тому куточку Чернівців, куди часто ходила на прогулянки, неподалік улюбленого Турецького мосту, мальованого, перемальованого нею в багатьох картинах, втомлена душа зробила останній відчайдушний крок назустріч поїзду, залишивши людям почуття великої провини і перед нею, і перед її невідворотнім безсмертям. Десять років віддаляють нас від тієї жорстокої миттєвості. За той час виросла Наталчина донечка Вероніка. Вона така ж висока і струнка, ходить, як і мама, з довгим розпущеним волоссям, Така ж тиха і скромна. Навчається на п’ятому курсі Кам’янець-Подільського інституту, де здобуває спеціальність художника-реставратора, пробує себе в пастелі й акварелі. Вона прийшла з батьком – художником Валерієм Гнатюком – на виставку маминих картин, які їй дуже подобаються. Слухала щемні спогади людей, які з безмежним сумом говорили про найріднішу для неї людину, що вона була чи не єдиною акварелісткою на Буковині й однією з кращих в усій великій Україні. Цей жанр дається не кожному, а лише тому, кого Бог поцілує, даруючи свої таланти. А Господь таки поцілував її маму, яка встигла написати свої картини і стати безсмертною. Якщо не на століття, то не на одне десятиліття... Залишились книги, до яких ввійшли малюнки Наталі Ярмольчук. В останні роки життя відбулася її зустріч з журналісткою і поетесою Тамарою Севернюк. Творче сприйняття світу поріднило ці неординарні особистості. В газеті „Буковина” з’явилися публікації про незвичайну художницю, часто її графічні мініатюри прикрашали шпальти часопису і послужили дивовижною ілюстрацією до Тамариних книг „Заметіль забуття” та „Йорданська ніч”. Вони видали в листівках художній портрет Чернівців „Час каяття, причастя час”. Це були Наталчині акварельні мініатюри й Тамарині поетичні рядки. Нерідко Наталчине бачення довколишньої краси спонукало відомого майстра художнього слова до написання нових віршів, а її поезія підказувала духовній посестрі мотиви для творення акварелей. Якщо кажуть, що немає нічого випадкового в житті, то зустріч поетеси й художниці була більш ніж невипадковою. Коли Наталки не стало, її мама Надія Абрамівна зібрала доньчині щоденникові записи й вірші й принесла авторці багатьох поетичних книг, яка творила їх з дивовижним художнім смаком. Не один рік стихав біль втрати, а безцінний пакунок зі світом, створеним із тонкого плетива душевних настроїв, думок, етюдів, чекав свого часу, поки не перейшов під обкладинки унікальної книги – Наталчиної книги – „Летючий промінь вічності”. Нелегко доторкнутися до цієї беззахисної і зворушливої сповіді, яка з глибини кожного серця зринає тремтливою сльозою, щоб очистити його від черствості й байдужості. Але в ній закарбована пам’ять про безсмертну душу, яка бачила так, як ніхто не бачив. Не допитуйтесь, чому вона відважилась так трагічно полегшити свою долю. Прочитайте її білий вірш і побачите, як з будинку виходить негарна жінка, яку не люблять і не розуміють, і обриває свій земний шлях, щоб повернутися виноградною лозою, обійняти будинок, переповнений її молитвами, які стихли в білий день... „Не згасає пам’ять серця...” У Муніципальній бібліотеці імені Анатолія Добрянського відбувся вечір пам’яті, присвячений Наталі Ярмольчук, який підготувала Тамара Севернюк. Його учасниками стали представники творчої еліти краю, яких об’єднує співпраця й знайомство з художницею, щоб воскресити образ талановитої, ніжної й елегантної жінки. Жінки, якій присвятили вірші буковинські поети Віталій Колодій та Світлана Шаханова. На честь якої звучать етюди Йосипа Ельгісера. Жінки, для якої Тамара Севернюк написала дві пісні – „Таїна” і „Чорні коралі”, що ввійшли до репертуару дуету „Скриня” – заслужених артистів України Марії і Володимира Лобураків. Артисти також прийшли на цю пам’ятну зустріч і заспівали для Наталі Ярмольчук. А вона дивилася на присутніх світлим поглядом з-під вишуканої хутряної шапки, дихали теплом її серця і рук чудові акварелі. Їх, як безцінну реліквію, бережуть у своїх колекціях Валерій Гнатюк, Надія Ярмольчук і Тамара Севернюк.
Людмила ЧЕРНЯК.
Фоторепродукції
Дмитра ЧОРНОКОЗИ.
Фоторепродукції
Дмитра ЧОРНОКОЗИ.
Комментариев нет:
Отправить комментарий